#Пам'ятаю
Кілька тижнів тому ми започаткували конкурс до Дня Перемоги #Пам'ятаю.
Напередодні свята публікуємо без змін текст Риженко Артема, учня11-го класу КЗ «Старогнилицький ліцей».
Зі спогадів мого прадіда
Риженка Віссаріона Івановича 1910 р.н
Дорога до мами
Стояв жаркий літній день... Над безмежними полями пливли легкі пухнасті хмаринки. Їх ставало все більше і більше, і скоро вони вже заполонили небокрай. Повітря наповнювалось вологою - запахло грозою. Природа, здавалось, причаїлась, ніби чогось чекаючи. Раптом вдарив гучний грім і покотився аж до горизонту.
Великі краплі дощу посипались на землю. Сильний вітер, в шаленому танку покрутивши пшеницю, що колосилася на полі, погнав хмари на схід. Здавалося, що невидимий диригент уміло керує величним оркестром природи, розставляючи акценти та змінюючи ритми прекрасної симфонії.
Враз усе стихло. Ласкаве сонячне проміння знову полилося згори, зігріваючи землю прадавніх хліборобів - землю, яку протягом століть щедро поливав потом і кров’ю український народ.
Ішов 194 -й рік. Грузкою польовою дорогою повільно рухалися двоє маленьких дітей -хлопчик років десяти і зовсім маленька дівчинка. Вони були вкрай виснажені, бо нічого не їли вже кілька днів.
Сильний дощ шмагав їх по обличчю, холод з неймовірною силою в‘їдався в маленькі змучені тільця. Відтоді, як батько пішов на фронт, а маму застрелив фріц, життя дітей стало нестерпним.
Село, у якому жили діти, розбомбили, воно було знищене вщент окупантами. А діти, Марійка і Сашко, довго ховалися в недогорілому сараї, а потім, уночі, вирушили в далеку дорогу.
Від холоду і мряки, голоду і безсилля, хлопчик знепритомнів і впав. «Сашко,
Сашко, ходімо», - благала Марійка, але розпалстане на землі безпомічне тільце не подавало жодних ознак життя.
Марійка стояла, піднявши руки догори. Ні, вона вже не плакала, а просила не залишати її одну у цьому страшному вирі війни.
Через деякий час свідомість почала повертатися до хлопчика, і він відкрив змучені оченята. Високо - високо в небі він побачив Діву Марію, яка скорботно схилила голову, притиснувши до уст складені долоні і плакала ... Рясні сльози заливали її сумне обличчя.
Миколка міцно притиснув до себе сестричку... Хлопчикові здалося, що поряд з Матір’ю Божою стояла їхня мати. «Мамо, матусю, - застогнало дитя, - візьми нас до себе ...»
...Двоє голодних напівживих дітей стояли посеред поля ...
Коментарі:
Ваш коментар може бути першим :)
