Моя історія
Ми продовжуємо розповідати історії людей, життя яких повністю змінилося під час війни.
Передчуття
Знайомтеся – Микола Турчинов, військовослужбовець 92 - ї механізованої бригади.
- Пам’ятаю, як зараз.
Ранок 24 лютого. У моєму бусіку Форд лежать: спаковані теплі речі, спирт, документи, сухий пайок та й по всьому. (Показує на фото, як переобладнав авто).
Ось тут невеличке розкладне ліжко, усі необхідні дрібнички завжди є під рукою. Ми, військові можемо жити в будь – яких умовах.
Так сталося, що я вийшов на пенсію за рік до війни.
До цього працював 10 років у ДСНС у м. Харків, 15 років - військовий. Останнє місце служби - військова частина, яка дислокувалась у Малинівці.
Жили ми на території мінскладів. Взагалі, у нас військова династія, дружина, Алла Володимирівна - працівник військомату, донька, Ангелінка – офіцер запасу, а молодший син мріє стати військовим.
Варто сказати, що мій тесть теж добре знається у військовій справі адже колись воював в Афганістані.
Пам’ятаю як зараз, коли російські війська почали скупчуватися біля кордонів України він мені твердо сказав, що ось - ось розпочнеться війна. Моїм першим рішенням, після цієї розмови було повернення на службу. Тож за два місяці до початку повномасштабного вторгнення військ РФ я вже був у військовій частині.
Може це було передчуття?
Але за кілька днів до перших підривів, я встиг вивезти родину з території мінскладів. З тих самих пір я живу у своєму бусіку, в який 23 лютого завантажив усе необхідне. Житла у нас немає, адже коли скинули авіабомбу усі будинки, які знаходились на території військової частини були зруйновані та пошкоджені. Пам’ятаю, коли це сталося ми з хлопцями ховалися у підвалі. Але, на жаль, тоді загинув мій побратим…
Зараз я головний сержант роти, забезпечую передачу майна і продуктів у вказані місця.
На початку війни вкрай необхідні були будівельні матеріали для облаштування тимчасової дислокації ЗСУ.
У цьому нам дуже допомогло керівництво Малинівської селищної ради, на чолі з начальником селищної військової адміністрації Миколою Семер’яновим. Згодом вони допомагали нам і з іншими нашими потребами. Ми щиро вдячні вам за все!
Пам’ятаю, як в перші місяці війни найстрашніше було їздити через мости. Тоді я промовляв усі молитви, які знав.
Зазвичай, я розвожу хлопцям на позиції теплі речі, продукти, домашню випічку.
До речі, дуже дякую дівчатам, які увесь час випікають для наших хлопців - Галині Бабковій та Ірині Ковальовій. Користуючись нагодою, передаю вам від них величезний привіт.
Також возив ЗСУ поробки та мотанки, які власноруч виготовили учні з ліцеїв Малинівської громади.
Розумієте, нашим хлопцям вкрай необхідна будь – яка підтримка.
Як тільки звільнили Харківщину, возив продукти: до Куп’янську, Ковшарівки, Борової, Колисниківки, Борової, Ізюму.
Одразу після звільнення, в Ізюмі були знайдені моторошні захоронення людей. Хлопці, які бачили у своєму житті чимало були просто шоковані тим, що там відбулось.
Та й що дивуватись, «руський мир» несе тільки руйнування, біль, смерть, страждання та безлад - усюди, де з’являється.
День, який я запам’ятаю назавжди.
25 лютого 2022 року, хтось здав наші позиції і нас просто почали крити градами. Ми якраз тоді стояли на Фігуровці.
Не довго думаючи, було прийнято рішення їхати через ліс, неподалік села Скрипаї.
Так ми вискочили на Первомайськ, а назустріч, дякувати Богові, їхали наші…
Тож у відповідь хлопці «дали їм прикурити»!
За те, що я тоді вивіз колону, за Наказом Міністра Оборони України, мені вручили нагрудний знак «За зразкову службу».
Микола Турчинов має ще відзнаку ДСНС «За відвагу в надзвичайній ситуації», яку він отримав за рік до війни.
А про настрій наших «котиків» - ЗСУ говорить.
- Хлопці тримаються! Коли погнали «русню» з Харківщини, вони здобули багато трофеїв: техніку, боєприпаси тощо.
Я особисто відчуваю жагучу ненависть до тих «нелюдей», які прийшли на нашу землю вбивати. Я впевнений, що ми неодмінно переможемо, адже наші військові мотивовані. Ми б’ємося за життя, за можливість жити у вільній, незалежній державі, за наше майбутнє.
Ми нація, яка вірить у волю та свободу.
- Війна змінила нас…
Ми навчилися ділитися останнім, що у нас є.
Ми об’єдналися, ми стали сміливішими, сильнішими, впертішими, відчайдушнішими. Навчилися: долати перешкоди, вірити і чекати попри усе.
«А наостанок скажу, що вмію трошки передбачувати, тож я впевнений, що нас чекає Перемога та мир на нашій рідні землі!
Це я вам точно обіцяю», - посміхаючись говорить наш герой.
Коментарі:
Ваш коментар може бути першим :)
