Надія є
Моя історія
Цикл розповідей мешканців громади, долю яких назавжди змінила війна.
Надія є
Свою історію нам розповіла волонтерка «на власних засадах» – Валентина Іванченко.
Валентина Василівна понад 30 років прожила у щасливому шлюбі зі своїм чоловіком Іваном Івановичем, військовим.
Але, на жаль, війна у неї забрала найдорожче.
«Тож з тих пір ми залишилися вдвох зі свекрухою. Адже у нас з чоловіком не було дітей», - розповідає наша героїня.
- Як тільки почалася війна, мій Іван потрапив з особовим складом у Херсонську область. Він у мене був командиром взводу, а потім його підвищили до командира роти.
На Херсонщині він і загинув. Це сталося під час виконання бойового завдання 7 жовтня 2022 року.
За звільнення Херсонщини був нагороджений Орденом Богдана Хмельницького 3 ступеня. Але нагороду отримала вже я...
Підопічні мого загиблого чоловіка не забувають свого командира. Періодично приїздять на його могилку.
Пам’ятаю, нашу останню зустріч. Мене увесь час не покидало відчуття тривоги. Мені важко було розмовляти. Хотілося просто мовчати. Я бачила, як важко нашим хлопцям і моєму коханому чоловікові. Відтоді я твердо вирішила допомагати військовим, чим зможу.
Так і розпочалося моє волонтерство. Спочатку я знайшла таких же однодумців, як і я.
«Наш куток» - так героїня називає місцевість у смт Малинівка де вона проживає та готує для ЗСУ, разом з іншими місцевими волонтерами. Валентина Василівна сама і доставляє такі бажані домашні солодощі нашим відважним хлопцям.
- Де я тільки за цей час не побувала... На східному напрямку та в
Херсонській області - одним словом у багатьох "гарячих точках". Наразі ми допомагаємо хлопцям, які нині дислокуються на східному напрямку.
Ми їздимо бусиком раз на три тижні. Хочу вас запевнити, що наші «котики» не втрачають оптимізму і віру у перемогу, але дуже помітно, як вони втомилися.
Невдовзі ми будемо везти хлопцям футболки, маскувальні сітки та інші необхідні буденні речі.
Пам’ятаю один випадок, який мене вразив у самісіньке серце.
Якось, ми везли хлопцям випічку та домашні закрутки.
Їхали якраз повз село Довгеньке, що на Харківщині. Воно знаходиться на лінії фронту.
Люди, що і досі там мешкають, вийшли до нас назустріч. Уявляєте, вони попросили банку томатного соку, щоб приготувати борщ.
Місцеві живуть у льохах, у вцілілих літніх кухнях тощо. Щоб ви розуміли, з 800 мешканців, там залишилося лише 30 – всі інші виїхали.
У них немає газу, електрики, дякувати Богові, хоч є вода у криничках. Продукти їм привозять волонтери. Раз на місяць до них навідуємось і ми. Передавали одежу, теплі речі та продукти.
За цей час волонтерство стало сенсом мого життя. А мрію я лише про перемогу. І маю надію, що це станеться якнайшвидше.
Наостанок хочу висловити щиру вдячність усім причетним до нашої доброї справи: Антоніні Ярмак, Олександру Балабаю, Василю та Олені Котовим, Ользі та Євгену Матвієнкам, Людмилі Мазур, Сергію та Олені Сазоновим, Ірині Ковальовій, Галині Бабковій, Тетяні та Юрію Ткачовим. Окрема дяка за випічку для ЗСУ Ользі Дмитренко. Військові завжди чекають на ароматний домашній хліб.
Неодноразово передавав продукти харчування для людей, які мешкають у прифронтових населених пунктах настоятель Свято – Архангельського храму Олег Дойніков.
Дякуємо також керівництву Малинівської громади за постійну допомогу продуктами для випічки, а також колективу Малинівської амбулаторії за всебічну підтримку.
Також я вдячна всім небайдужим мешканцям нашого селища за моральну та матеріальну підтримку.
Запрошуємо мешканців громади приєднатися до волонтерства «на власних засадах».
Контактний номер 097-356-97-50.
Коментарі:
Ваш коментар може бути першим :)
