Моя історія
Моя історія
Не судилося…
Знайомтеся, героїня сьогодняшньої історії - військовослужбовець, патронатний вихователь та просто жінка зі сталевими нервами -Людмила Фадєєва.
Людмила Анатоліївна народилася у Малинівці. Тут народила дітей та зустріла своє кохання.
Зі своїм чоловіком, Євгеном Риженком вона познайомилася у місцевій військовій частині, де вони разом працювали.
- Я проходила військову службу за контрактом з 2018 по 2021 роки. Була командиром відділення протидії технічними засобами розвідки. Чоловік - головний сержант – командир танка 2 танкового взводу 3 танкової роти танкового батальйону військової частини. Старший сержант. Військовій справі він віддав 7 років.
- Ми одразу зрозуміли, що у нас багато спільного. Тож, вирішили не зволікати та почали жити разом.
13 років років спільного життя промайнуло як один день…
Але ми так і не встигли побратися.
Патронатна родина
- Пам’ятаю, як ми з чоловіком постійно їздили по центрам з військової підготовки. Тож, одного разу моя мама не витримала і сказала – «В сім’є військовим має бути хтось один! Адже дітям потрібна турбота!».
У Людмили двоє дітей Дар’я (19 років) та Данило (12 років).
- Своє призначення я побачила у вихованні та турботі про дітей.
Подумала, а чому б ні? У минулому я мала досвід спілкування з 18 -ти річними хлопцями (підлеглі). Тож, я і дітям зможу дати раду! Але виявилось, що з малечею не все так просто. З ними все по-іншому. Після численних навчань я стала вихователем у патронатній родині. З 2020 року в нашій патронатній родині побувало 12 дітей. Найстаршій було 14 років, найменшому - не було й рочку.
- Ви навіть не уявляєте, як важко розлучатися з дітками, особливо з маленькими, адже вони мене називають - «мама».
З усіма підопічними ми підтримуємо зв’язок. Адже за той час, що ми провели разом ми стали дуже близькі.
«А ще я проводжу агітаційну роботу по залученню нових патронатних вихователів», - жартуючи говорить Людмила. Я запрошую до себе в гості бажаючих створити патронатну сім’ю і на власному прикладі демонструю, як це бути вихователем.
- Ми ж з моїм чоловіком все робили разом, так би було і надалі аби не ця клята війна! Мого чоловіка, Євгена Риженка, за кілька днів до початку війну забрали по тривозі разом з його побратимами. І з того часу ми бачилися лише кілька разів.
Він брав участь в обороні Харкова. Побував у найгарячіших точках Харківщини. Брав участь у звільненні с. Волохів Яр та м. Зміїв. Євген Риженко отримав 10 відзнак. Останньою «За мужність ІІІ ступеня» був нагороджений посмертно.
- Пам’ятаю нашу останню зустріч наприкінці листопада 2022 року. Ми купили обручки. Планували офіційно зареєструвати шлюб 19 листопада. Але доля все вирішила за нас. У день нашого весілля йому терміново за наказом треба було їхати. Тож офіційно стати чоловіком та дружиною нам не судилося…
Як мені вже потім повідомили - він загинув 21 листопада під селом Кругляківка. За словами побратимів, що навіть його особистих речей не лишилося…
Тож, я його запам’ятала таким, яким він був під час нашої останньої зустрічі – закоханим та щасливим…
А щоб не було так боляче і порожньо в душі, я намагаюся завантажити себе роботою та всілякими справами. Адже, дітям потрібна активна та любляча мама!
Мрію, щоб усі українські діти жили під мирним небом і всім серцем вірю, що мій коханий Євген боровся за свободу недарма!
Малинівська громада пишається своїми захисниками!
Віримо в Перемогу!
Все буде Україна!
Коментарі:
Ваш коментар може бути першим :)
